Діаспора як проєкт: що Україні варто запозичити у світу

Глава правління Української видавничої асоціації, екс-держсекретар Мінінформполітики, аналізує, чому звичне уявлення про діаспору як готову спільноту, до якої достатньо звернутися, не працює. Соціолог Роджерс Брубейкер довів, що діаспора — це не даність, а проєкт, який щоразу треба збирати з розсіяних людей, інакше вона розчиняється в чужих суспільствах.

Для України це не абстракція. За кордоном перебувають від п'яти до восьми мільйонів українців, а частка тих, хто точно планує повернутися, за два роки скоротилася з 50% до 20%. Вікно, коли ці люди ще відчувають Україну своєю, зачиняється просто зараз.

Історія знає приклади, коли діаспора ставала стратегічним резервом нації. Польща, якої 120 років не було на мапі, зберегла ідею держави завдяки своїм громадам за кордоном. Піаніст Ігнацій Падеревський особисто переконав президента Вілсона включити незалежну Польщу до його програми, а понад 22 тисячі поляків зі США пішли добровольцями до «Блакитної армії», яка воювала за польські кордони.

Вірменська діаспора, зцементована пам'яттю про геноцид 1915 року, стала однією з найпотужніших у світі — близько двох мільйонів лише у США. Однак з часом вона зробилася радикальнішою за саму батьківщину: коли уряд Вірменії підписав мир з Азербайджаном, діаспора назвала це «узаконенням етнічної чистки». Соціолог Бенедикт Андерсон називав таке «націоналізмом на відстані» — любов'ю до батьківщини без відповідальності за наслідки.

Власний приклад України — канадська діаспора. Майже півтора мільйона людей понад століття тримали мову, церкву й пам'ять живими через двомовні школи та парафії. Коли радянська Україна мовчала про Голодомор, саме діаспора зібрала свідчення, поставила перші пам'ятники й доти тиснула на парламенти, аж доки у 2008-му Канада першою у світі визнала Голодомор геноцидом.

Що з цього має робити Україна? Головний висновок: повернення тримається на роботі, житлі та перспективах, а не на патріотичних гаслах. Ірландія, у якої за кордоном живе більше людей, ніж удома, у 2014-му створила посаду міністра з питань діаспори та провела «Велике зібрання» — цілий рік запрошувала розсіяний світ додому, що дало реальні гроші від туризму. Ізраїль із 1999-го безкоштовно привозить молодих євреїв діаспори на десять днів, щоб вони емоційно прив'язалися до країни.

Спільне в цих підходах: держава сама будує точки контакту — школи, поїздки, подвійний зв'язок, право голосу — замість чекати, поки діаспора про неї згадає. Але перед тим варто прибрати ті, що вже є, зі знаком мінус: держава, яка хоче втримати діаспору, не може поводитися з нею як зі зрадниками.

Біженці, що виїхали, — це найчесніший аудит держави. Вони щодня порівнюють, як тут і там лікують, учать, як поводяться чиновники. Кожна родина, що вирішує не повертатися, виносить державі тихий вирок. Тому діаспору не повертають кампаніями — її повертає те саме, чим держава втримує й тих, хто лишився: справедливість і спроможність, країна, у яку є сенс їхати назад.