Історія українських біженців: як єдність рятувала від воєн

У вересні 2022 року заступниця Генсека ООН з політичних питань Розмарі Дікарло повідомила, що понад 6 мільйонів українців є внутрішньо переміщеними особами, а загальна кількість біженців перевищує 7 мільйонів. Ці дані актуальні й сьогодні, але історія українських біженців налічує не одне десятиліття.

Однією з ключових постатей волонтерського руху минулого століття була Ольга Ціпановська — громадська діячка, учителька й піаністка. У 1914 році, під час примусової евакуації Перемишля через облогу російською армією, вона переїхала до Відня та безоплатно працювала в «Комітеті для виселенців» і Червоному Хресті. Після смерті сестри вона взяла під опіку п'ятьох її дітей. Згодом очолила Український жіночий комітет допомоги пораненим воякам у Відні, брала участь у діяльності самаританської секції у Львові, а після арешту польською владою в 1918 році організувала школу для інтернованих у таборі в Баранові. Повернувшись до Перемишля, заснувала комітет «Брат братові» для допомоги дітям вояків Армії УНР.

Під час Другої світової війни Ціпановська, як членкиня Українського Червоного Хреста, опікувалася хворими на тиф полоненими червоноармійцями в концтаборі на Цитаделі у Львові. Вона також доглядала дітей зі східних областей України. Заразившись від них тифом, померла: «Серце 80-літньої не видержало, і вона померла, несучи поміч українському воякові».

Навесні 1945 року тисячі українців опинилися в австрійській провінції Форарльберг, рятуючись від повернення більшовицької влади. Серед втікачів переважали жінки та діти, які жили в складних побутових умовах: бракувало їжі, палива, засобів гігієни. Австрійці не допомагали, сподіваючись, що це змусить чужинців покинути територію. Тоді українці почали об'єднуватися. Було створено «Український комітет», а жінки заснували мережу «Союзу Українок». 15 липня 1945 року у Фельдкірху відбулися перші збори українок, після яких видали «Інформаційний листок», що закликав жінок до активної праці: «Сучасна хвилина накладає на Тебе ще більшу відповідальність, ніж коли-небудь раніше».

Жінки працювали в культурно-освітньому, суспільно-опікунському та господарському напрямах. Вони організовували виставки народного мистецтва, курси медсестер, дитячі садки й школи, де навчали рідної мови та традицій. Попри активну громадську діяльність, життя залишалося важким: «Часом тяжко й страшно за цю зиму, що вже за порогом. Але ми тримаємося, усі здорові та в гуморах».

Після війни понад 200 тисяч українців опинилися в таборах для переміщених осіб (DP) у Німеччині та Австрії. Їх організували Адміністрація допомоги й відбудови ООН та Міжнародна організація у справах біженців. Людей поселяли в колишніх казармах, бараках, стайнях. Одну кімнату ділили кілька сімей. У цих умовах українці налагодили не лише побут, а й культурне життя. У вересні 1945 року в таборі у Фюрті письменники створили «Мистецький Український Рух» (МУР), який ставив за мету «велику літературу». Завдяки двом поетам — Леоніду Лиману й Леоніду Полтаві — вдалося викрасти кириличні шрифти з типографії в Баварії та організувати власну друкарню в Регенсбурзі. МУР публікував твори репресованих авторів і тексти, заборонені радянською владою.

Одним із членів МУРу був художник Яків Гніздовський, який 1949 року переїхав до США. Його дереворити потрапили на виставку, де ними зацікавився куратор Метрополітен-музею. Картина «Яєчка» отримала нагороду, а місцева газета написала: «Сам факт, що митець DP, щойно приїхавши до Америки, дістає нагороди за малярство й графіку, є рідкісним і дивовижним». Нині роботи Гніздовського зберігаються в музеях США, Японії та України. Сам він зізнавався: «Як емігрант, я так часто змінював місце перебування, що вже й відвик сприймати його, як моє власне».

У 1939–1940 роках, після окупації Східної Галичини німцями, тисячі українців тікали до Кракова. У листопаді 1939-го керівник ОУН Роман Сушко звернувся до очільника Генерального губернаторства з проханням дозволити створити Українське національне об'єднання. Улітку 1940-го отримали дозвіл на відкриття Українського Центрального Комітету (УЦК) та освітніх товариств. Німці погодилися через підготовку до війни з СРСР, сподіваючись на лояльність українців, але після початку конфлікту обіцянки виявилися фікцією.

УЦК активно допомагав військовополоненим червоноармійцям — за німецькими даними, у грудні 1941 року їх було понад 3 мільйони. Німці позбавляли їх допомоги від радянського Червоного Хреста, сподіваючись на загибель. Місцеві українці кидали їжу в колони полонених, приймали поранених у родини, відправляли пакунки до УЦК без жодних закликів. 1942 року через повені в Галичині УЦК вивіз на Поділля 25 тисяч дітей з Гуцульщини, Бойківщини й Покуття. Їх поселили в літніх таборах і під опіку українських родин. Навесні 1943-го на території Генерального губернаторства облаштували понад 2400 дитячих садків.

Комітет також дбав про освіту: через складні умови війни багато родин не могли оплачувати навчання дітей в університетах. УЦК запропонував зібрати 1 мільйон злотих добровільними пожертвами. Хоч суму не вдалося зібрати повністю, комітет призначив 171 стипендію на 42 490 злотих. Організатори вірили, що «молодь, що вчиться тепер по високих школах, — це майбутня провідна верства народу, це його інтелігенція».

Історія українських біженців — це історія не лише втрат, а й надзвичайної здатності до самоорганізації. Як тоді, так і зараз українці демонструють, як швидко можуть об'єднатися й жертвувати заради ближнього — це і є справжнє громадянське суспільство.