Три поділи Польщі: як українські землі опинилися по різні боки кордону

Упродовж 1772–1795 років Річ Посполита перестала існувати: її територію тричі поділили між собою сусідні держави. Ці рішення безпосередньо торкнулися й українських земель, які століттями входили до складу цієї держави, а тепер опинилися під владою різних монархій.

За першим поділом 1772 року Галичина відійшла до Габсбургів. Австрійська монархія, якою керували Марія Терезія та її син Йосиф II, утворила на цих землях Королівство Галичини та Володимирії — територію, яку американський історик Ларрі Вульф називає «винайденою провінцією». Для місцевого українського (руського) населення це означало перехід під владу держави, що хоч і залишалася складною бюрократичною машиною, але намагалася діяти за принципами європейського верховенства права та раціонального управління.

Другий поділ 1793 року та третій 1795 року передали більшу частину українських етнічних земель — Правобережжя (Київщину, Брацлавщину, Поділля) та Волинь — Російській імперії Катерини II, яка незадовго до того знищила Запорізьку Січ. Петербург обґрунтовував приєднання цих територій як «повернення відторгнутих земель», хоча насправді йшлося про поглинання регіонів з іншою правовою традицією, що спиралася на Литовські статути, іншим соціальним устроєм і складною релігійною мозаїкою.

Унаслідок цих рішень мільйони людей опинилися по різні боки кордону, що проліг по річці Збруч. Торговельні шляхи, які століттями формували економіку українських земель, перерізали нові митні бар'єри. Родини розділилися: одні стали підданими цісаря у Відні, інші — імператриці в Петербурзі. Цей поділ став передумовою для подальшої культурної та соціальної прірви.

Різниця між політичними культурами імперій Габсбургів і Романових запустила два паралельні процеси національного розвитку. В Австрійській імперії українці мали простір для легальної політичної, освітньої та культурної діяльності. Греко-католицька церква, яка в Речі Посполитій часто зазнавала маргіналізації, під владою Відня отримала офіційний статус, рівний римо-католицькій. Це дало змогу сформувати нову інтелектуальну еліту — освічене парафіяльне духовенство, що стало рушієм національного відродження.

Галичину згодом почали називати «українським П'ємонтом»: тут видавали україномовні газети, діяли легальні політичні партії, відкривали кафедри у Львівському університеті, а українські депутати засідали у Віденському парламенті.

На Правобережжі та Волині ситуація була іншою. Петербург розглядав ці території як провінції, що потребують асиміляції. Уніатську церкву ліквідували, а вірян під загрозою репресій переводили в російське православ'я. Литовські статути скасували, натомість запровадили російське кріпосне право. Прояви української ідентичності сприймали як загрозу імперській цілісності, що згодом вилилося у Валуєвський циркуляр та Емський указ, які обмежували вживання української мови.

Отже, поділи Польщі не лише змінили карту Східної Європи, а й заклали основу для тривалого розколу в розвитку українського суспільства: одна частина формувалася в умовах конституціоналізму та багатопартійності, інша — під тиском цензури й росіянізації.