Урок 1939-го: як Варшава шукала порозуміння з українцями і чому діалог провалився

Історія польсько-українських переговорів початку Другої світової війни повертає до питання, як далеко союзники готові зайти у справі визнання чужих державницьких прагнень. Для польської політичної еліти Другої Речі Посполитої українці тривалий час були передусім «проблемною меншиною», а не партнером: на першому місці стояли непорушність кордонів і відродження власної держави. Нищівний початок війни змусив Варшаву переглянути підходи — українці почали виглядати стратегічно важливими союзниками.

Каталізатором стала дипломатична ініціатива. Лист від 16 листопада 1939 року, надісланий із Лондона до Парижа на ім'я міністра внутрішніх справ Польщі Станіслава Кота, авторства доктора Чарковського-Голеєвського, пропонував негайно налагодити офіційні контакти з українськими провідниками через представників Уряду УНР в екзилі, зокрема через його секретаря Володимира Соловія. До перемовин планували залучити Василя Мудрого, Степана Смаль-Стоцького та єпископа Івана Бучка, а результатом мала стати формальна польсько-українська угода, яка зміцнила б дипломатичні позиції Польщі.

Уряд Владислава Сікорського спирався на аналітичні доповіді референта Ольгерда Гурки, який рекомендував зробити ставку на «ундівсько-петлюрівську спілку». Логіка була прагматичною: Державний центр УНР зберігав статус єдиного легітимного осередку української державності з погляду міжнародного права і мав зв'язки із західними політичними колами. Після вбивства Симона Петлюри у травні 1926 року керівництво перейшло до Андрія Лівицького.

Реальність виявилася складнішою. Лівицький після поразки Польщі залишився в окупованій нацистами Варшаві, і варшавський осередок УНР під тиском німецької влади публічно засуджував контакти з польським урядом. Щоб зберегти незалежність від воюючих сторін, повноваження Голови Директорії перебрав В'ячеслав Прокопович, який перебував у Франції. Разом із міністром закордонних справ Олександром Шульгиним він розгорнув активну діяльність: у 1939 році за сприяння польської сторони постав Український Комітет на чолі з Шульгиним, орієнтований на спільну боротьбу проти СРСР, а часопис «Тризуб» критикував нацистську Німеччину, підтримував Польщу та обґрунтовував потребу українсько-польського порозуміння.

Попри це, польський уряд непохитно відстоював територіальну цілісність Другої Речі Посполитої з Галичиною та Волинню у своєму складі. Через цю безкомпромісність навіть Лівицький зрештою відмовився від офіційних перемовин із кабінетом Сікорського у Франції. Переговори з українською еміграцією в США, Канаді та представниками Конгресу українців також зайшли в глухий кут.

Окремим вузлом були стосунки з ОУН. Гурка зазначав, що українці незалежно від переконань прагнули створити власні військові формування, а відсутність активної позиції Варшави в «українському питанні» вважав катастрофічним програшем. 20 лютого 1940 року дипломати МЗС у нотатці для прем'єр-міністра Сікорського попереджали, що вимоги українців радикалізуються: навіть помірковані кола стоять на ідеї Соборної Української Держави з Галичиною та Волинню. МЗС пропонувало визнати право українців на державність, розглянути федерацію чи широку автономію, а питання кордонів відкласти.

Проте ОУН висунула жорсткі умови: визнання права обох народів на суверенні держави виключно на етнографічних територіях, жодних сепаратних домовленостей щодо Західної України, а землі на захід від «лінії Керзона» за можливості мають бути приєднані. Крім того, Варшава мала засудити політику «пацифікації» та покарати польських шовіністів у політичних колах. Лише після цього ОУН припускала співпрацю чи навіть дозвіл українцям служити в польській армії. Для польського уряду це було неприйнятно.

Проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення Української Держави ОУН(б) викликало у польських військових і політиків роздратування та звинувачення у «браку політичного реалізму». ОУН, зі свого боку, відкидала будь-які ідеї реставрації Польщі на західноукраїнських землях. Неформальним посередником між підпіллям, галичанами та польським урядом у Лондоні виступав митрополит Андрей Шептицький. Як згадувала секретар Національної ради при командуванні Союзу збройної боротьби Владислава Пеховська, розмови про розмежування сфер впливу мали приватний характер, і Шептицький непохитно захищав українські інтереси.

Попри гнучкі концепції МЗС, протягом 1940–1941 років Варшава так і не надіслала своїм представникам чіткої директиви. Моментом істини стала Белградська конференція у травні 1940 року, де польські урядовці, куратори зв'язку та делегати підпілля з Варшави й Львова зійшлися за одним столом. Військові експерти розгромили «український курс» уряду Сікорського: зусилля кабінету марні, уряд безпорадний, авторитетні українські діячі під німецькою окупацією, еміграція втратила вплив, а галичани відкидають кордони 1939 року.

Остаточно спроби діалогу згорнулися після капітуляції Франції та переїзду польського уряду до Лондона. Британський уряд вимагав від поляків союзу із СРСР, тож, вступивши у переговори з Москвою, Варшава вже не могла брати зобов'язань щодо «українського питання» чи вести сепаратні переговори з українцями.

Для українців цей досвід залишається показовим: безкомпромісність у територіальному питанні, відсутність єдиного центру прийняття рішень і тиск зовнішніх сил прирекли діалог на невдачу ще на старті. Змарнована можливість домовитися у 1939–1941 роках обернулася новими кривавими сторінками у відносинах обох сусідніх народів.